Arrow-long-left
#13
#13

Афірмація

Канал мистецтва

Робота з досвідами

Щоби зрозуміти особливості дискурсів навколо пам’яті про Голокост в Україні, варто звернутися до історичного контексту і проявів цієї пам’яті в сучасній культурі — способів репрезентації минулого, наративів і витіснених історій. Для тих, хто працює з минулим, рано чи пізно постає питання відповідальності — позиції дослідника чи художника, який прагне визначити межі своєї причетності до минулого: спочатку з мотивом «хто винен?», а потім із питанням «що і як я можу зробити?» Шлях між цими двома точками складний, а відповіді завжди неоднозначні.

Історик Тоні Джадт (Tony Judt) писав, що розмова про Голокост актуалізувалася по війні внаслідок залучення країн до спільного історичного аналізу, де кожна з них мусила розібратися зі своєю «темною» стороною: колаборантами, партизанами, насильством проти жінок, яких підозрювали у зв’язках з нацистами і т.д. Зрештою, всі східноєвропейські країни опинилися в подібній ситуації: “Most Europeans experienced the war passively — defeated and occupied by one set of foreigners and then liberated by another”1. Це та зачарована зона, яку Тімоті Снайдер назває «кривавими землями», а Ганна Арендт називала “old European trouble spot”.2 Вона писала, що на уламках двох імперій між двома світовими війнами у деяких країнах ішлося не про дрібні інтереси, як зберегти рівень життя в середньому класі, а про базові для людини речі — людську гідність. Саме тому побіжний, неглибокий погляд на передвоєнну історію Східної Європи не дозволяє побачити всю складність ситуації для деяких країн, де люди не були захищені жодним законом і чиї інтереси ніхто не представляв.

У геополітичному сенсі «криваві землі» були коридором, по якому без кінця просувалися й відступали воєнні сили. У цій метафорі стає очевидна проблема з пам’яттю: що може залишитися на транзитній території війни, хто тут може зберігати і передавати пам’ять, якщо з двох боків тривало знищення всього живого — з одного боку згідно з біополітикою, з другого боку — згідно зі сталінською ідеологією?

Можливо, не без огляду на такі уявлення український історичний наратив (втім, це особливість динамічних змін у формуванні «канону» культурної пам’яті в різних країнах3)  нині тяжіє до позбуття бічних заплутаних сюжетів і приходить до тези «українці — потерпілі від нацистів і Радянського Союзу». Однак зрозумілість такого наративу містить і велику проблему: пасивність, позиція мовчазного спостерігача та об’єкта, від якого мало що залежало, — одна з найскладніших у розмові про пам’ять Голокосту.

Чи можна говорити про відповідальність, дивлячись на минуле лише з однієї перспективи? Точок зору, з яких може бути розказана історія, щонайменше чотири — перспектива жертви, винуватця, свідка й бенефеціяра — того, хто в якийсь спосіб отримав привілей від владного режиму4, інколи навіть уповні цього не усвідомлюючи. В такій ролі може опинитися будь-яка людина — якщо вона здобула освіту, місце роботи, помешкання, що не підлягало реституції, внаслідок владної політики панівного режиму. Відповідальність перед минулим — це здатність тримати в полі уваги всі можливі перспективи, усвідомлюючи всю їхню незручність і складність.

«Колективна пам’ять визначається радше тим, що люди готові якнайшвидше забути, аніж тим, що вони пам’ятають», — цю часто цитовану тезу почали особливо активно обговорювати в Україні після виходу роману Софії Андрухович «Амадока»5, в якому одна з сюжетних ліній відбувається в Бучачі — західноукраїнському містечку, де під час німецької окупації було організовано табір і знищено все єврейське населення; розстріли та масові поховання відбувалися за участі місцевих жителів у складі поліції. 

Озеро Амадоцьке (Amadoca lago) на мапі Літви (Lithvania) в Atlas sive cosmographicae Meditationes de Fabrica Mundi et Fabricati Fugura Меркатора, виданим в 1595 році в Дуйсбурзі.

У романі «Амадока» наскрізною стає метафора шрамів і ран на тілах свідків, які бачили злочин і не могли (чи не хотіли) його запобігти. Згодом і на тілах їхніх нащадків з’являються рубці; онуки колаборантів та енкаведистів страждають на амнезію й душевні розлади. Майже кожна героїня цього роману не може жити у злагоді з власним тілом, бо воно свідчить про історію, яка була надто болісна, аби її пережити. Так одна з персонажок оповіді, єврейська дівчина Фейґа, дивом уціліла під час масових розстрілів у Бучачі, в дорослому віці не може витримати тягаря своїх спогадів і ріже собі вени. А її донька не може жити зі своїм обличчям, тому робить пластичну операцію, щоби принаймні в такий спосіб змінити ландшафт своєї родинної історії.

У сучасному розумінні онуки поліціянтів і знищених євреїв у цьому романі — носії постпам’яти, хоча дехто з них потерпає від ПТСР після нинішньої російсько-української війни, яка виявляється тісно пов’язаною з подіями ХХ століття. Героїня на ім’я Романа (що на символічному рівні можна інтерпретувати як «роман», novel) допомагає чоловікові з амнезією відновити його власні спогади, оперті на розповідях його бабусі. Безкінечно довга оповідь Романи, а також спогади інших героїв, коментування старих фотографій, скомпоновані як багатогранний наратив з різними голосами жертв і свідків, допомагають персонажу знову набути втрачену на війні ідентичність, спонукають його до власних пошуків правди про родину.

Порізи й понівечені тіла як свідчення історії — образ, що з’являється також у роботах художника Нікіти Кадана з проєкту «(не)означені» (2017), але в цій візуальній серії йдеться не про репрезентацію насильства під час Голокосту, а про ремедіацію історії через погляд художника: він використовує фотографію як суб’єкт історичного свідчення й переносить те, що в українському суспільстві називають «конфліктною пам’яттю», у простір галереї. Через новий медіюм — картину, на якій зображено чорно-білий знімок — Кадан відновлює його первісну важливість, вилущує з маніпуляцій.

Фальшування зафіксованого на фотографіях насильства різними режимами викривлює історичну подію, та по суті ніяк не змінює позицію жертви на фотографіях — анонімне тіло залишається безіменним об’єктом, щодо якого вчинили насильство. І в цьому криється подвійний характер фотографії як свідчення: нею можна маніпулювати — підписами, зміною дат, кадруванням, та вона все одно свідчить про подію, яку ми як глядачі уникаємо бачити.

Американський історик Омер Бартов вибудовує цікаву перспективу для подальшої розмови про пам’ять в Україні — постать свідка, якого Бартов раніше не знаходив у дискурсах про Голокост в Галичині6. Існували жертви й виконавці злочину, але за ними спостерігали місцеві мешканці, які вижили й згодом становили основне населення цих земель. Їхній страх відновити пам’ять і випадково віднайти там сліди злочинів, як і радянська політика стирання історії, призвели, на думку Бартова, до забуття на величезній території про винищення народу, і забуття це тривало аж дотепер.

Малюнок від 21 травня 1945 року, на якому зображені місця вбивств євреїв з міста Бучач, GARF 7021-75-371; copy YVA JM/19988 (Яд Вашем)

Саме ця постать вимушеного свідка з’являється у його «Анатомії геноциду»7. Як і в романі Софії Андрухович «Амадока», один із розділів книжки Бартова присвячений сусідам у Бучачі — людям, які все бачили й нічого не зробили (або ж не могли нічого зробити). На основі щоденникових записів місцевих мешканців історик вимальовує картину, яка залишилася після знищення євреїв: їхні порожні будинки почали займати українці, і поки точилася війна між Німеччиною та східною Европою, сусіди — поляки з українцями — убивали одне одного.

Бартов дає голос свідкові — Віктору Петрикевичу, який пише про тотальний страх місцевого населення Бучача. У його щоденнику переплітаються розповіді про поліцейського, який дав утекти єврею і врятував його життя, та про молодь, яка записувалася волонтерами до німців. Частина мешканців міста переховувала майно від нацистів і Червоної Армії, частина людей чекала, що нова влада викриє їхню колаборацію. Таке розмаїття досвідів окупованого містечка говорить лише про те, що нарація про події 1941‒1944 років (період німецької окупації міста) не може будуватися лінійно і з готовими оцінками. Через оптику великої кількості свідків Бартов нагромаджує інформацію про причини й наслідки того, чому в маленькому містечку Бучач було знищене все єврейське населення. Так Бартов заповнює прогалину, яку раніше критикував у своїх працях про Голокост в Україні — говорить про постать свідка трагедії.

Нині єврейські цвинтарі на цих західноукраїнських територіях переважно занедбані і відновлюються лише завдяки приватній ініціятиві волонтерів та міжнародних проєктів. Це означає, що ще донедавна не відбувалося переосмислення питань про спільну єврейсько-українську історію. Таке запізнення стало в певному смислі фатальним і для самої української культури, яка лише тепер, під час іншої війни, на сході України, підходить до осмислення того, що таке інклюзивний простір для різних культур, про причини насильства проти людини, про пам’ять і її вшанування.

Втім, закинуті цвинтарі й забута історія сусідів — це не лише наслідок безпам’ятства українців. До забуття призводила системна радянська політика державного антисемітизму й переписування історії. Можна згадати лиш одне зі свідчень радянського повоєнного антисемітизму: розправу над Єврейським Антифашистським Комітетом, учасниками якого були діячі культури — актори, письменники, художники Радянського Союзу. Після закінчення війни комітет активно займався дослідженням і відкриттям нових фактів про Голокост на теренах Радянського Союзу. Це суперечило політиці Сталіна, і в 1952 році було страчено 125 єврейських учасників руху, яких звинуватили у зраді батьківщини. Серед розстріляних були й українські єврейські автори, як-от Лейба Квітко, дитячий поет, котрий свого часу сформував канон єврейської дитячої літератури, на якій виростали молодші покоління. Те, що Єврейський Комітет намагався виявити факти геноциду, з погляду комуністичної партії називалося «націоналістичними проявами».

Цікаво, що 1944 року радянський письменник Василь Ґроссман побував у концентраційному таборі в Треблінці й написав документальний роман, свого роду художній репортаж з місця трагедії, де загинули також його родичі — «Треблінське пекло». Матеріяли для книжки були зібрані на місці дуже швидко і згодом стали свідченнями на Нюрнберзькому процесі. У книжці чітко звучала тема саме єврейських жертв Треблінки, описано технологію вбивства євреїв. Якби Ґроссман хотів опублікувати такий твір після війни, це було б неможливо, тому що цензурування єврейської теми й Голокосту відбувалося у всьому комуністичному таборі.

Період відлиги, коли відбулося розвінчання культу Сталіна, теж не надто змінив стан справ: у своїх виступах Микита Хрущов цілком відкрито пропагував антисемітизм, звинувачував однопартійців у надмірній присутності євреїв в кадровій політиці партії. На рівні офіційної мови тема Голокосту не могла існувати в радянській Україні протягом багатьох десятиліть. Якщо не брати до уваги сплеск інтересу до теми Голокосту в 60-х роках під час «відлиги», коли світ дізнався про трагедію Бабиного Яру, перші серйозні спроби критично осмислити тему Голокосту в Україні в публічному дискурсі почалися у 1990‒2000 роках. У цей час відбулася хвиля масової еміграції тисяч єврейських родин з України в Німеччину, Ізраїль і США. Це був також час заснування більшості невеликих локальних українських музеїв, що розповідали про євреїв як частину міської культури України і про Голокост. У тодішньому Дніпропетровську відкрився Український Інститут Вивчення Голокосту «Ткума», у Львові відбулася перша знакова для країни подія — міжнародний форум, присвячений вивченню єврейської спадщини у Східній Европі, а в Києві започатковано першу магістерську програму з юдаїки в Україні — у 2012 році. Як видно, питання включення єврейської спадщини і пам’яті про Голокост стали для України актуальними відносно недавно.

Дуже подібні речі відбувалися й на теренах Польщі. Щодо повоєнного антисемітизму, у книжці «Дім, якого не було» Лукаш Кшижановський8 на основі тогочасних документів з міста Радом пише про системні погроми та напади на єврейські родини, вцілілі після Голокосту. Він робить висновок, що антисемітизм не було знищено разом із нацистським режимом — його успішно підживлювали кадри поліції та місцевої влади, які до війни мали виразно антиєврейський характер і після війни його не приховували. Автор порівнює насильство проти євреїв у повоєнній Польщі з айсбергом, головна маса якого залишалася невидимою, однак дуже сильно вплинула на життя спільноти й давала зелене світло для інших злочинів проти євреїв.

Niemiecki żołnierz wśród ludności cywilnej w Radomiu. Bundesarchiv, Bild 101III-Wisniewski-011-32A / Wisniewski / CC-BY-SA 3.0

Закінчення війни та викриття злочинів нацизму аж ніяк не стали самоочевидною передумовою гуманістичного повороту Європи та просторів Радянського Союзу, радше навпаки, період «холодної війни» сприяв тому, що теми, важливі для формування спільного історичного знання, замовчувалися й формували ґрунт для майбутніх лакун пам’яті, неусуненої та неусвідомленої колективної травми.

Отож загальний стан роботи з пам’яттю в Україні має свої серйозні передумови, і критика Омера Бартова особливого безпам’ятства українців — це також привід поговорити про цілісний історичний контекст. З одного боку, книжка Омера Бартова про геноцид у Бучачі спричинила фахову дискусію серед істориків про східноєвропейських євреїв під час Другої світової війни в Україні. З другого боку, колеги Бартова звернули увагу на те, що злочини українців проти євреїв під час окупації не можна розглядати без складного контексту й порівнянь із ситуацією в сусідніх країнах.

Бартов представляє групу західних істориків, що мають відмінні погляди на українську історію, ніж, наприклад, Тімоті Снайдер чи Ярослав Грицак — він нещадніший у своїх оцінках і висновках, та, можливо, саме це й провокує внутрішню широку дискусію навколо питань історичної пам’яти. У рецензії на книжку «Bloodlands» Омер Бартов критикує вибудувані Снайдером паралелі між гітлерівським і сталінським режимом, стверджуючи, ніби Снайдер безпорадно намагається якось пояснити співучасть українців у злочинах нацистів — мовляв, тут немає простору для жодних роздумувань про мотиви чи контексти: колаборація і злочини українців проти євреїв мусять бути так само підкреслені і беззастережно засуджені, як у книжці Яна Ґросса «Сусіди» про Єдвабне, і головна причина злочинів — український націоналізм.

Коли ж про колаборантів пише історик Ярослав Грицак, він звертає увагу, що колаборація з німецькою окупаційною владою не була «природно» притаманна якійсь зі східноєвропейських націй, українцям, полякам чи литовцям: «Спроби “націоналізувати” провину і говорити про особливу схильність чи, навпаки, відпірність того чи іншого народу до колаборації є нічим іншим, як одним із численних національних міфів. Вони не стільки роз’яснюють, скільки затемнюють справу, замінюючи аналіз конкретних умов загальними наліпками»9.

Втім, більшості зовнішніх дослідників української історії доволі складно уникати апелювання до «природности» зла за національною ознакою. Так у популярному виданні для мандрівників «Jewish Heritage Travel» авторка Рут Елен Ґрубер стисло описує єврейську спадщину на території України й уживає вислів «традиційний український антисемітизм»10. В історичній праці Ніколауса Ваксмана (Nikolaus Wachsmann) про історію нацистських концтаборів у різних країнах у системному покажчику виокремлене особливе усталене поняття «український колаборант» — щодо жодної іншої східноевропейської країни, на території якої розміщувалися концтабори й діяла місцева поліція, такого поняття він не вживає.

У польській історіографії про Голокост є ціла низка досліджень і публікацій, які говорять про участь поляків у знищенні єврейського населення. Окрім відомих праць Яна Ґросса “Neighbors” та “Golden Harvest”, які на роки спричинили великі дискусії в польському суспільстві, нещодавно була опублікована книжка історика літератури Томаша Жуковського “Wielki Retusz”11, яка теж розглядає постать свідка. Автор аналізує тексти польської культури і звертає увагу на замовчувані моменти, які десятиліттями якимось дивом випадали з уваги глядачів, читачів і коментаторів.

У документальних щоденникових книжках про Голокост описано безліч моментів, коли мешканці польських міст і сіл ставали мовчазними чи завзятими помічниками нацистів, але сама традиція уявляти своє минуле так, яким нам хотілося б його бачити, а не таким, яким воно було, сформувало наратив польської культури, в якому ця тема досі травмує. Жуковський пояснює, як працює така травма: «Неприємне знання набуває форми образів, які переслідують культуру — образи єврейських трупів і безіменних могил у польському пейзажі. Його супроводжує відчуття Unheimliche; щось, що видавалося прирученим і одомашненим, а тепер лякає»12.

Однак мета автора — не виокремити якісь злочини поляків і в такий спосіб звинуватити весь народ. Він як дослідник бере на себе відповідальність і виконує важливу функцію подолання мовчання, визбирує по шматочках постать співучасника, яка була відсутня в уяві читача, проте за цієї відсутності формувався зовсім інший наратив з акцентами, зміщеними на геройство, і з неповною правдою про самих себе, що призводило до витісненої травми. Зло на маргінесі свідомості може перетворюватися на норму, яка стає частиною особистости. Тож критичне й пильне осмислення минулого важливе для повнокровного існування культури, і в цьому український досвід непропрацьованих травм і замовчуваних тем може бути навіть більш показовим, ніж польський.

Простір витіснених тем Голокосту в українській культурі нині залишається величезним — від неоприлюднених свідчень, невиданих історичних праць до частого нерозуміння з боку інституцій, якими є міжнародні стандарти роботи музеїв Голокосту і якою мусить бути відповідальність перед місцем пам’яти. Скажімо, «Чорна Книга» побачила світ щойно в 2020 році — зібрання свідчень про Голокост на теренах СРСР, що чекало моменту оприлюднення з 1947 року13. А такі щоденникові матеріяли як “Behind the Secret Window” авторства Неллі Тол14 про львівське гетто досі не перекладені українською. Щоденник про гетто у Львові — це цінна перспектива оповідачки, яка пережила неможливий досвід і при цьому ретельно записувала свої враження, відчуваючи місію свідка, а ілюстрації до книжки нині виставлені в найбільших музеях світу про Голокост. Тому такі ініціятиви, як цьогорічне видання перекладу Ґжегожа Ґаудена «Львів. Кінець ілюзій» про єврейський погром 1918 року, чи виставковий проєкт у Дрогобичі «Скалічений міт» (Mutilated Myth) (2020) — це введення в публічний обіг тем та інструментів, які можуть «доточити» порожні місця української історії й дати додаткову оптику для вивчення колективної травми per se.

Підсвічування порожнин у ландшафтах наших міст, у дискурсах, у музейних експозиціях — це не лише повернення пам’яті про конкретні групи — євреїв, поляків чи українців. Це одна з форм відповідальності перед майбутнім: робота з історичним матеріялом, порівняння історій виключення й історій злочинів проти певних груп, проблематизація історії через візуальну культуру відкриває для людини можливість осягнути, як діють механізми творення Іншого в нашій уяві й механізми виключення в реальному житті. 

Віра Балдинюк — головна редакторка видання «Коридор», журналістка, критикиня, упорядниця й видань про сучасну культуру, кураторка міжнародних освітніх проєктів. Кандидатка філологічних наук. Навчається в магістратурі Ягелонського університету на спеціальностях «культурна спадщина» та «управління культурою».


 

1 Tony Judt, Timothy Snyder, Thinking the Twentieth Century. The Penguin Press, New York, 2012. – P.41.

2 Arendt., Hannah, The origins of totalitarianism. New York: Harcourt Brace Jovanovich, Publishers, 1973. – P. 268.

3 Astrid Erll, Ann Rigney, Mediation, Remediation, and the Dynamics of Cultural Memory. Berlin: Walter de Gruyter, 2009.

4 Про роль і точку зору бенефеціара запропонувала говорити Маріан Гірш під час дискусійної панелі European Observatory on Memories, що відбулася в грудні 2020 року.

5 Софія Андрухович. Амадока. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. – 830 с.

6 Bartov, Omer. Erased: Vanishing Traces of Jewish Galicia in Present-day Ukraine. Princeton University Press, 2007.

7 Bartov, Omer. Anatomy of a Genocide. The Life and Death of a Town Called Buczacz. New York: Simon and Schuster, 2018.

8 Łukasz Krzyżanowski. Dom, którego nie było. Powroty ocalałych do powojennego miasta. – Czarne, 2016.

9 Грицак, Ярослав. Нарис історії України. Формування модерної нації ХІХ-ХХ століття.— Київ: Yakaboo Publishing, 2019. – С. 422.

10 Gruber, Ruth Ellen, Jewish Heritage Travel. A Guide to Eastern Europe. National Geographic, 2007. –  P.100.

11 Żukowski Tomasz. Wielki retusz. Jak zapomnieliśmy, że Polacy zabijali Żydów. – Wielka Literatura, 2018.

12 Żukowski Tomasz. Wielki retusz. Jak zapomnieliśmy, że Polacy zabijali Żydów. – Wielka Literatura, 2018. – S.12.

13 Матеріали до цієї збірки готував Єврейський антифашистський  комітет, про який уже згадувалося у статті.

14 Toll N. Behind the secret window. A memoir of a hidden childhood during World war two. – Puffin Books, 2003. 

Newsletter

Bądź z nami na bieżąco – Zapisz się do naszego newslettera i śledź nas w mediach społecznościowych: