Усвідомити причетність: що не так з українською кіноіндустрією останніх семи років

«Причетні суб’єкти займають позиції, суміжні з владою і привілеями, не будучи безпосередньо агентами шкоди; вони роблять внесок, населяють, успадковують або одержують користь від режимів домінування, та не походять від цих режимів і не контролюють їх. Така особа — не жертва і не кат, а радше учасник історій і соціяльних формацій, які генерують позиції жертв і катів, у яких більшість людей не займає цих яскраво виражених ролей. Залучені менш “активно”, ніж кати, причетні суб’єкти не підходять і під визначення “пасивного” спостерігача. Проте непрямо або із запізненням, їхні дії або бездіяльність допомагають продукувати та репродукувати позиції жертв і катів»¹, — пише він на початку вступу до книги. І хоч ми зараз не говоримо про українську політику пам’яті, до якої цей термін пасував би краще, розмові про межі залучення кожного і кожної у прийняття політичних рішень дуже допомогло б прочитання цієї книжки. Ця розмова — також і про те, яку міру відповідальності за світ, в якому ми живемо, несе кожна людина.

Українське число польського культурного часопису, що його створили українці, означає ствердження суб’єктности, а разом із ним — взяття на себе відповідальності за мотивацію, рішення, вчинки і наслідки. І якщо енергія політичної дії знайшла вихід внаслідок Революції Гідності 2013−2014 років, про відповідальність за цю дію тільки починають говорити. Непопулярності цієї теми підіграють незавершені, саботовані та затягнуті судові розгляди у справах розстрілів силовиками учасників протестів тих років та інші недорозслідувані злочини, які збурили українське суспільство, — вбивства журналіста Павла Шеремета й активістки Катерини Гандзюк. Відчуття несправедливості й уникнення відповідальності отруюють повітря змін в Україні. До цього додалась зміна влади і тотальна відсутність у її представників ознак політичної культури, за яку громадянське суспільство стояло на Майдані.

Тож розмова про те, що означає відповідальність у сфері українського кіно, буде сумною. Описаний контекст не дає надії на те, що якісно новий modus operandi, відповідальний, стратегічний, спрямований на сталий розвиток, матиме успіх у сучасній Україні. Це стосується багатьох політичних рішень у всіх сферах. Сфера культури і — вужче — кінематографії без уваги не залишилась.

Та для початку трохи фактів.

***

Про останнє, щоправда, довелося говорити з реакційних позицій: спільнота кінематографістів почала реагувати на зміни у владі та риторику її нових представників. Здобутки українських кінорежисерів стали знецінюватися, публічні особи заговорили про неефективність витрачених коштів, про те, що українське кіно не окуповується в широкому прокаті і що треба ввести показники успішності (KPI), за якими надалі виділяти державне фінансування. Як приклад успіху — комерційного і глядацького — наводили українське телебачення, яке тепер теж претендує на шмат бюджетного пирога.

2019 рік відзначився перемогою на президентських виборах колишнього комедіянта, актора та продюсера студії «Квартал 95» Володимира Зеленського. Він не єдиний, хто прийшов у владу зі сфери телебачення та кіно. Нинішній очільник адміністрації президента України, а раніше радник президента Зеленського, Андрій Єрмак — колишній кінопродюсер, чиї колишні бізнес-партнери отримують, серед інших, державне фінансування на свої проєкти. Попередній і нинішній міністри культури — топ-менеджери крупних українських телекомпаній: Володимир Бородянський (пробув міністром менше року) та Олександр Ткаченко, колишній генеральний продюсер телеканалу, де виходив і продовжує виходити «Вечірній Квартал» — комедійне шоу студії нинішнього президента. Окрім того, пан Ткаченко до того, як стати міністром, володів половиною акцій Одеської Кіностудії, яка трохи більше ніж наполовину належить державі (пікантності ситуації додає той факт, що Міністерство Культури судиться з приватними співвласниками кіностудії за кількість акцій, які мають йому належати).

Всю цю історію можна сприйняти як дитячу казку, де у королівство добробуту і щастя вриваються злодії, які все нищать і встановлюють диктатуру «Битви екстрасенсів» (популярне українське реаліті-шоу про людей з «надприродними здібностями», котрі допомагають шукати зниклих) і ринкових показників. Натомість до такої ситуації — турбулентности, релятивізму і кризи довіри — кіноспільнота прийшла не одразу, були передумови.

По-перше, українські фільми справді не окуповуються у прокаті (за поодинокими випадками, бюджет яких досить маленький, щоб вийти на самоокупність у результаті прокату на 300−400 екранах, або географія світової дистриб’юції достатньо широка, щоб доходи продюсерів не обмежились українськими гривнями), і причини ці погано проартикульовано, не кажучи вже про те, щоб їх узагалі позбутись. Новий закон про державну підтримку кінематографії, який дозволяє надавати цю підтримку в тому числі кінотеатральній мережі, прийнятий в 2017 році, запрацював на повну лише минулого року, коли — уже нова — влада прийняла необхідні поправки до законодавства. Чи не кожен реліз українського фільму до 2019 року супроводжувався скандалами за участі продюсерів, чиновників Держкіно, дистриб’юторів та директорів кінотеатрів щодо того, на які сеанси слід ставити українські прем’єри. Одним із ініціяторів подібного скандалу, до речі, був сам Андрій Єрмак, який у 2017 році публічно обурювався невигідним розписом свого копродукційного фільму «Межа»: стрічку, мовляв, ставили на денні сеанси, коли основна частина цільової авдиторії фільму не може її подивитись.

І, нарешті, по-третє. За першої післямайданної влади, прихід якої асоціювався з реформами і якісними змінами, українська кінематографічна спільнота не спромоглася вирішити для себе питання конфлікту інтересів серед експертів на державних пітчингах. «Всі з усіма працювали, тож конфлікти інтересів є у всіх», — знизують плечима члени експертних комісій, афілійовані з учасниками конкурсів. Визначення, яке дається у законодавстві, надто розмите, а при творенні нового уточнювати цей термін ніхто не взявся.

Немає професійного консенсусу і з інших питань: скажімо, чи підтримувати за замовчуванням державні кіностудії? Чи давати пріоритет авторському кіно перед масовим? Чи має держава замовляти теми кіновиробникам? («Патріотичні» статті видатків на кіно з’явились при президентові Порошенку, але і при Зеленському, який щосили намагається відхреститися від будь-яких зв’язків з попередником, держава й далі виділятиме кошти на «патріотичний» контент — цього разу, щоправда, телевізійний). Що робити з кіноосвітою, на яку не нарікає хіба лінивий? Як підтримувати документальне кіно й анімацію? І чи переважає участь у конкурсах Каннського чи Венеційського кінофестивалів непогані прокатні збори в українських кінотеатрах? Іншими словами, що важливіше для українського кіно — «Плем’я» Мирослава Слабошпицького (три нагороди Каннського «Тижня критики», приз Європейської Кіноакадемії, численні відзнаки на світових кінофестивалях і фігурування у кінокритичних списках найкращих фільмів 2014 року та першого десятиліття ХХІ століття), чи «Я, Ти, Він, Вона» Володимира Зеленського (71 млн грн касових зборів і друге місце за кількістю глядачів в українському прокаті за часи незалежности)?

Це повертає нас до того, з чого ми почали.

«Будь-яке політичне рішення слід аналізувати за допомогою трьох питань. Перше — консеквенціялістське, чи ми впевнені, що результати вибору не є небезпечними — або безпосередньо, або як приклади і прецеденти? …Друге — критерій реаліста: яка нам з цього користь? …Нарешті, третє питання: чи це хороший, правильний, чи справедливий вибір — без огляду на обидва попередні питання? Наша нинішня неспроможність одночасно враховувати всі три критерії (але окремо) свідчить про великий провал політичного мислення»² — говорить Тоні Джадт в інтерв’ю Тімоті Снайдеру у книжці, яка вийшла в українському перекладі минулого року і має стати настільною для кожного доморощеного післямайданівського реформатора.

Жодним із трьох критеріїв в українській — принаймні, культурній — політиці не послуговуються. Усі рішення приймаються з огляду на ситуацію, яка склалася на цей момент. Горизонт планування, і так в Україні звужений до кількох місяців (закрита на карантин Європо, welcome to our world), тепер скоротився до кількох тижнів — доки регіони не перефарбують у нові кольори карантинних зон, а міністр культури не вигадає, на що ще витратити кошти з кількамільярдного бюджету.

Можливо, причиною всього є те, що в українському публічному дискурсі досі існує чорно-біла дихотомія: є жертви, є кати, є винні, є святі, є злочинна влада, є невчасно скинуті з престолів попередники. Немає того простого сірого «причетного суб’єкта», який не тримає палець на спусковому гачку і не стоїть обличчям до стіни, який просто своєю недалекоглядністю, страхом і короткою пам’яттю зумовлює режими безвідповідальности, в яких ми вже майже 30 років товчемося. Можливо, з розмови про те, що ми зробили не так і що маємо зробити натомість, варто починати нові круглі столи і стратегічні сесії в українській кіноіндустрії, міністерстві культури і країні загалом.

***

P.S. 11 листопада український кінорежисер, оператор та продюсер Валентин Васянович заявив, що відмовляється від ордену «За заслуги» 3-го ступеня, який йому присудив президент Володимир Зеленський. Присудження орденів, премій та звань в Україні, за радянською традицією, відбувається з нагоди професійних свят, Дня Незалежності та інших знакових дат. За указом президента (щоправда, вже видаленим зі сайту офіційного представництва голови держави) нагородили кілька десятків діячів культури — на честь Всеукраїнського дня працівників культури та майстрів народного мистецтва, ще одного атавізму радянської політичної культури.

Васянович, автор стрічки «Атлантида», що перемогла торік у програмі «Горизонти» Венеційського кінофестивалю, оператор гучної свого часу стрічки «Плем’я» Мирослава Слабошпицького, відмовився від свого ордену не через його радянський контекст. «Як учасник кінематографічного процесу я протестую цією відмовою проти генерування владою кримінальних проваджень проти більшості кіновиробників, котрі створювали українську кіноіндустрію останніми роками. За дивним збігом обставин, ці “справи” переважно стосуються тих продакшнів, які представляли Україну на міжнародній арені. Я не можу приймати нагороду від тієї влади, яка однією рукою нагороджує “за значний особистий внесок у розвиток національної культури, вагомі творчі здобутки та високу професійну майстерність”, а іншою — відкриває кримінальні провадження та займається переслідуванням. Це не політичне рішення. Це цехова солідарність та етика», — заявив режисер³.

Своїм рішенням Валентин Васянович проявив власне те, що стало приводом для написання цієї статті — відповідальність та громадянську позицію не всеохопного національного масштабу, а локального, масштабу спільноти, де артикулювати чітку позицію буває набагато важче. Легше оголосити себе патріотом, який хоче знімати проукраїнські серіяли державним коштом. Важче заявити про тиск і критично поставитися до рішень, які приймаються у «високих кабінетах». Критично ставитися, зрештою, можна і до себе, запитавши: а що означатиме той факт, що я прийму орден з рук президента, за чиєю мовчазною (чи не дуже) згодою відбувається те, що відбувається в індустрії, в якій я працюю? Васянович це питання для себе поставив і навіть дав на нього відповідь. Ті, хто приймає державні нагороди від будь-яких режимів, вочевидь, цим не морочаться, виправдовуючи ці медалі й ордени промоцією своїх фільмів і творів мистецтва, легітимацією авторського висловлювання політичним мейнстрімом. Хто кого тут легітимізує — ще одне питання, над яким більша частина українських митців рідко замислюється.

Наступного ранку після того, як це відбудеться, ми, можливо, прокинемось в іншій країні.

Дарія Бадьор — кінокритикиня, редакторка відділу „Культура” онлайн-видання LB.ua. Кураторка кінофестивалю „Київський тиждень критики”, членкиня Міжнародної федерації кінопреси (FIPRESCI).

¹ Michael Rothberg, The Implicated Subject: Beyond Victims and Perpetrators (Stanford University Press, 2019), 1 (переклад з англійської – авторки).

² Тоні Джадт, Тімоті Снайдер, “Роздуми про двадцяте століття” (Львів: Човен, 2019), 302.

³ https://lb.ua/culture/2020/11/11/470335_valentin_vasyanovich_vidmovivsya_vid.html