Arrow-long-left
#13
#13

Афірмація

Канал мистецтва

Ієрархія насилля: війна посеред життя

Ліза Віда, Розсипне, 2019, кадр з відео

Ця жінка сидить посеред свого садку, схиливши голову й закривши очі руками. Дрібні червоні яблука розсипані навколо мовби сльози. Та ми не знаємо, чи плаче вона. Описану документальну фотографію, створену під час війни на Донбасі, знайшла письменниця з Нідерландів з українським корінням Ліза Віда (Lisa Weeda) для створення її VR-проєкту «Розсипне».

Слідкуючи на новинами з Донеччини та Луганщини, Віда обурювалась, як легко цей складний регіон та війна з усіма її нашаруваннями проблем спрощувалися та перетворювалися на щось схематичне. Після трагедії МН17, що стала шоком для самих Нідерландів, письменницю щоразу питали про те, чи відчувають мешканці Донбасу провину, чи відчуває провину її родина, яка має зв’язок з регіоном. Свою VR-розповідь письменниця створила через несправедливість, яку вона відчула після прочитання есею свого колеги про війну, якої той ніколи не бачив на власні очі, уявлення про яку склав через патерналістські публікації у медіа. Саме тому Віда вирішила розказати іншу історію, в центрі якої опиняється жінка, що живе поблизу місця падіння боїнга. VR-історія побудована на документальних фотографіях війни, подорожах на Донбас, розмовах з мешканцями регіону, а також історіях власної родини, включно з її архівом. Власне героїня її історії нагадує тітку авторки, у чиє життя прийшла війна.

У цій роботі дуже важливе розуміння часу. Фокус Віди — на особистій історії. Вивчаючи контекст та розуміючи його складнощі, письменниця виявляє те, що медіа ніколи не опишуть. Наприклад, про те, як зрілі люди переживають війну. Про те, що більшість людей, які перетнули межу 50 років, уже мислять, що їхній вік добігає кінця. Старість на Донбасі приходить напрочуд рано. До людей за п’ятдесят війна прийшла у час, коли варто збирати стиглі яблука. За таких обставин інакше відчувається близькість до землі, до рідних та до власного дому, саме життя відчувається інакше. І відповідальність теж — інакша. Час ніби постійно нагадує тобі, що він от-от скінчиться. А війна щораз посилює цокіт цього біологічного годинника. Війна для зрілих та літніх людей посилює ризики, адже збільшуються соціяльні виклики, пов’язані з піклуванням, здоров’ям, мобільністю, економічною залежністю. Війна загострює ці проблеми, пришвидшуючи старіння.

Звісно, вже немає того стану, коли кожного дня новини українських медіа розпочинались цифрами загиблих та поранених на війні. Війна перейшла в іншу фазу. А через пандемію ці цифри замінили інші — кількість тих, хто захворів та загинув від хвороби. Здається, медіа оперують лише математичними формулами, залишаючи на узбіччі суттєві деталі або ж сам факт війни, що не закінчується. Адже й під час хиткого миру гинуть люди та руйнуються будинки. Новина про авіакатастрофу МН17 теж віддалена та схожа на інформаційний звіт. На відміну від медіа, мистецтво часто звертається саме до деталей, роблячи їх головними у своїх історіях. Як яблука на знайденій фотографії або соняшники у VR-проєкті.

У проєкті Віди багато побутових деталей, які фіксують та передають уявлення про те, що людина робить під час війни: вона все одно чистить картоплю, збирає врожай з городу, готує їжу та миє посуд. Проте війна змінює темпоральність, додаючи змін у сталий уклад: наприклад, включає час, проведений у сховищі під час обстрілів, або ж наведення ладу у будинку, якщо до нього «прилетіло». Побут переважно не змінився, та все ж є речі, які сильно вплинули на щоденну рутину. Сам хід війни перетворився на частину цієї рутини.

Будинок героїні проєкту стоїть посеред соняшникових полів. Поблизу — могили близьких та родичів. Саме на такому соняшниковому полі шахтарі збирали уламки збитого літака. Розсипне — селище на Донеччині, поблизу якого сталася катастрофа.

Описуючи катастрофу, українські медіа писали не тільки про неї, а й про мародерство, акцентуючи увагу на тому, як місцеві жителі фотографували особисті речі загиблих та продавали їх в інтернеті. Це також про відповідальність. Були й інші теми. Наприклад, як шахтарі допомагали збирати уламки літака та допомагали міжнародним організаціям. Або ж коли мешканці Розсипного знаходили тіла загиблих у себе вдома.

На кожній війні є історії слави, гноблення, бідности, насилля, так само як історії про виживання, життя попри все, завзятість, доброту та щоденні подвиги й рутину. Коли одна з історій надмірно превалює, це викривлює оптику. Такі події потребують додаткових описів, знання контексту та відповідальності за те, що кожне твоє написане чи промовлене слово або ж обрамлений фотографічною рамкою фокус становить репрезентацію життя людей.  Історії про мародерство, зраду чи доблесть — це все історії не про регіон, не про людину, а про обставини, які можуть виникнути у будь-якому суспільстві. Як зауважувала Джудіт Батлер в есеї Violence, Mourning, Politics, «бідність та вразливість, здається, випливають з того, що ми є соціяльно сконструйованими тілами, прив’язаними до інших; схильними до ризику насильства в силу такого впливу».

Розповідаючи про серію знімків Паули Бронштейн (Paula Bronstein) з війни на Донбасі, Елізабет Герман (Elizabeth D. Herman) у своєму тексті Growing Old Amid Shelling and Frostbite in Ukraine, вживає фразу «ієрархія уваги». Йдеться передусім про проблематику підтримки літнього населення під час війни та невидимість їхніх проблем. Розповідаючи про війну на Донбасі, медіа щоразу роблять вибір, розставляючи пріоритети між новинами. Топові новини стають ярликами нагорі веб-сайтів, там вони можуть висіти певний час, поступаючись згодом іншим «гарячим темам». Можна легко звернути увагу на те, що нині серед цих ярликів немає теми «війна на Донбасі». Ієрархія уваги тісно пов’язана з ієрархією насилля. Звернення до вразливих тем, непроговорених у медіа — це те, що дозволяє переозначити сталі поняття етики та моралі, а також переглянути свої стосунки та розуміння себе й Іншого.

Міркуючи про створення власної історії, Віда замислюється над тим, у чому полягає її фокус уваги, які слова та образи вона обирає для створення власної історії. Такий високий рівень саморефлексії тісно граничить з відповідальністю, якої часто бракує щоденній стрічці новин. Новинарі обирають шок, сенсацію та провокацію. Художники — образи, які покликані зупинити читача і змусити його замислитись над певними причинами. Саме художнє поле пропонує множинні прочитання складних проблем — влади, насилля, етики й моралі, себе й Іншого. На відміну від медіа, які брутально оперують фактами та думками, художнє поле здатне вибудовувати різні взаємозв’язки між владою та суспільством. У роботі Віди це більш помітно, адже за свій матеріял вона обрала віртуальну реальність, у якій обумовлена велика роль уяви. Однак уявність та художність цього проєкту не є його вразливою рисою, а навпаки. Художниця ніби перешиває європейські кордони, роблячи війну ближчою. Віртуальна реальність прибирає дистанцію і так змінює іншу площину — уяву політичну.

Відчуття провини прекаризованих класів — це теж насилля, яке чинить влада щодо свого суспільства, ділячи його на привілейованих — тих, хто начебто не має стосунку до справи, і тих, хто має нести провину. Тож виникає важливе питання відповідальності для всіх: хто винен у падінні боїнга, хто має відчувати відповідальність за це? Проєкт Віди пропонує розділити цю відповідальність між тими, хто ніколи не бачив війну, і тими, хто вимушено опинився серед неї. У сучасному світі відповідальність за трагедії та насилля завжди лежить на боці сильнішого, на боці влади, яка бере участь у цьому насиллі. Навіть неявна участь розвинутих суспільств — замовчування, відсутність уваги, позиція нейтралітету — це теж участь у перерозподілі цього насилля.

Катерина Яковленко — дослідниця сучасного мистецтва та журналістка. Працює  співробітницею Дослідницької платформи та кураторкою публічних програм у PinchukArtCentre.

Newsletter

Bądź z nami na bieżąco – Zapisz się do naszego newslettera i śledź nas w mediach społecznościowych: