Даючи суб’єктність/беручи відповідальність

[Опис зображення: на світлині зображено фасад адміністративної будівлі у Маріуполі, пошкодженої під час бойових дій у 2014 році. Вхід до будівлі закритий дерев’яними панелями з написом «Не моя провина» російською мовою, що повторюється багато разів. Робота зроблена на резиденції „З.міст” платформи Тю]

Коли Зофія Неродзінська запропонувала нам стати гостьовими редакторами RTV і зробити випуск про українське мистецтво, перша наша реакція була відмовитися, як ми вже звикли відмовлятися від участі у різних «українських подіях» або проєктах «про українців у Польщі».

Чому? Тому що велика проблема представлення і розмови про українську культуру slash мистецтво у Польщі полягає в тому, що така розмова зазвичай або вичерпується етнографією, або штучно завужується до досвіду міграції.

У першому випадку «українські події» обов’язково включають у себе готування смачного борщу, вареничків і красивий спів спеціяльно привезених українців у вишиванках. Так українськість перетворюється у зручний, смачний, незагрозливий і легкий для сприйняття стереотип. У другому ж випадку міграційний досвід розглядається як характеристика найважливіша і вичерпна. Саме вона окреслює ідентичність української спільноти, а слова «українець» і «мігрант» використовуються як замінники. Така розмова зосереджується на проблемах адаптації і сприйняття локальною спільнотою. Тут є місце для статистики, яка покаже, що українці приїздять до Польщі не тільки на трускавки (полуниці) і щоб понарікати на жахливу роботу міграційних відділів. Для усього, що виходить поза межі історії про міграцію, місця немає. Ну хіба що українця можна запитати про його мрії.

«Етнографічне» трактування української культури радше традиційне. «Міграційне» радше притаманне ліберальним середовищам. Та в обох випадках це розмова про незнайомого Іншого, якого запрошують або продемонструвати свою інакшість, або розповісти, як йому вдається порадити собі з нею тут, на місці.

Тож запрошення «поговорити про себе власним голосом» вже давно викликають у нас дещо скептичну реакцію. Зрештою, кожен із нас непогано порадив собі з цим говорінням і без запрошень.

Тоді чому ж ми погодилися?

По-перше, тому що довіряємо Зосі. По-друге, ми замислилися, як можна використати надану нам можливість, і Андрій запропонував зробити фокус-темою нашого «українського» номеру  відповідальність. Надана чи виборена суб’єктність, а також говоріння від свого імени — мають інший бік, про який не завжди так само приємно говорити. Говоріння про себе своїм голосом, повернення собі оспіваної в гуманітаристиці останніх десятиліть agency вразливих груп означає також готовність брати на себе відповідальність за свої вчинки і слова.

Отож у цьому номері ми вирішили поговорити про відповідальність. Про те, як її бачить сучасна українська спільнота, про те, як з відповідальністю працюють українські митці. Розмова дещо (чи й не дещо) провокативна, враховуючи суспільну атмосферу останніх років.

Тому в цьому номері багато саме про історичну відповідальність — оскільки так уже сталося, що тема історичної відповідальності українців часто з’являється і в публічному дискурсі, і в приватних розмовах, та однак залишається не досить проговорена. Небезпека такої ситуації в тому, що цю тему й далі будуть інструменталізувати праві середовища, а це не йде на користь нікому. Звісно, ми не можемо напряму змагатися з ними, в нас на це немає ані сил, ані ресурсів. Та, як казав колись Даріуш Стола, не можемо нести відповідальність за минуле, на яке ми не мали впливу, проте ми відповідальні за те, що з цим минулим зробимо сьогодні.

Окрім відповідальності за минуле, ми хотіли поговорити про відповідальність за теперішнє і майбутнє. Про відповідальність суспільну, громадянську, екологічну; про те, як українські художниці й художники працюють із цими темами, або ж навпаки — всіма силами їх уникають.

Власне, ця розмова важлива і для нас самих: коли Лія запитала на своїй сторінці у фейсбуці, хто з українських художників працює з темою відповідальності, в коментарях ми зустріли нерозуміння або навіть насмішки. Ситуація, яку годі собі уявити, якщо замінити «відповідальність» на «ідентичність», «пам’ять» чи будь-яку іншу з поняттєвих категорій, легітимізованих у критичному полі.

Підготовка цього випуску збіглася з фіналом Премії Малевича, який неочікувано перетворився на вияв мистецької солідарності — про це ми й вирішили поговорити у першому тексті розділу Критика. В тексті «МИ — ВОНИ — ВИ — ТИ» Ксенія Малих розмірковує про роботи українських художників, безпосередньо пов’язані з мистецькою відповідальністю за те, що діється навколо.

Продовжує цей розділ есей Оксани Довгополової, історикині і співкураторки мистецького проєкту «Минуле/Майбутнє/Мистецтво», який працює з темами історичних травм та їх пропрацювання. В есеї «Обережно по уламках: майбутнє в дзеркалі минулого» авторка розмірковує про мистецтво у стані суспільної розгубленості і про те, як брати відповідальність за майбутнє.

Розділ Афірмації відкриває текст Катерини Яковленко про війну на сході України, збитий терористами літак МН17 і почуття провини за це в роботі нідерландської художниці з українським корінням Лізи Віди. Віра Балдинюк у статті «Робота з досвідами» розповідає про тему спів відповідальності за Голокост в сучасній  українській літературі, а Дарія Бадьйор в тексті «Усвідомити причетність» розповідає, що не так з українською кіноіндустрією останніх семи років.

В Каналі Мистецтва ми вирішили показати проєкт Вови Воротньова про єднання сходу і заходу України через перформативний жест та роботи Кості Смолянінова, які балансують на межі фотографії й еко-активізму.

В розділі Інтерв’ю художниця Алевтина Кахідзе в розмові з Оксаною Семенік проводить паралелі між відповідальністю та садівництвом, пропонує замислитися над відповідальністю українців за спільне майбутнє після завершення війни на Донбасі і ділиться власним досвідом, як можна говорити з дітьми про громадянство. Харківсько-берлінський музикант Юрій Гуржи із запорізько-київською театральною режисеркою Анастасією Косодій розповідають Анастасії Платоновій про нову драму, польсько-українське коріння, єврейську музику, хіп-хоперу про Степана Бандеру і територію діялогу.

Ми як редактори, звісно, не ставили перед собою мети охопити все, що стосується відповідальності, чи зробити повну і репрезентативну вибірку робіт і голосів, що звертаються до цієї теми. В нашій розмові про відповідальність неуникненно з’являються сліпі плями, а також теми, які нам не вдалося розглянути через обмежений час чи обмежений розмір номеру.