Обережно по уламках: майбутнє в дзеркалі минулого

Коли суспільство перебуває у стані розгублення через раптові виклики, це схоже на поранення: поранені, ми цілком пасивні, не розуміємо, що сталося. Метафору поранення використовує сучасний німецький феноменолог Бернгард Вальденфельс, концептуалізуючи поняття Чужого. Перший крок до подолання цього «ступору» — почати розповідати, що відчуваємо, що відбувається. Вже підбираючи слова для розповіді, стаємо на шлях подолання поранення. Найчастіше такий крок убік від стану розгубленості робить мистецтво, інколи просто ставлячи перед очі людей те, про що вони навіть не думали — й Україна не виняток.

Україна не унікальна в тому сенсі, що питання, необхідні для виходу зі стану розгублення, починають ставити саме у світі мистецтва. Ці питання інколи дратують, інколи провокують відчуття «ось же воно, як це можна було раніше не розуміти». Саме в полі мистецтва було, наприклад, поставлено питання про пам’ять вимушених переселенців, про стигму Донбасу (виставка Відновлення пам’яті під кураторством Лії Достлєвої й Андрія Достлєва, 2016), про маніпулювання образами масового насильства в українській історії (проєкт (не)означені Нікіти Кадана), про можливі альтернативні сценарії життя людей, що звикли жити на війні (Темрява, 2019, Даніїл Ревковський, Андрій Рачинський) тощо.

У контексті мого пошуку важливо, що 2014 року в українському мистецтві помітною стала тема так званого «історіографічного повороту», отже в ситуації зустрічі з Чужим актуалізувалися питання до минулого. Дозволю собі трохи зупинитися на цьому понятті, бо специфіка його розуміння в Україні, на мій погляд, дає можливість придивитись до відносин художників зі світом. Історіографічний поворот в українському мистецтві зараз розуміється переважно в трактуванні Нікіти Кадана, який інтерпретує цю тенденцію як синонім «нової архівности» та зачислює її до перших декад ХХІ століття, переважно до часу російсько-української війни та декомунізації. Проявом саме історіографічного повороту Кадан бачить Кмитівський експеримент, діяльність групи ДЕ НЕ ДЕ, практики Ніколая Карабиновича, Ярослава Футимського, Лади Наконечної, Лесі Хоменко. Отже, історіографічний поворот — це формування виразного зосередження художників на відносинах з минулим, демонстрація власної критичної позиції в роботі з пам’яттю, готовність торкнутися больових точок. Кадан неодноразово наголошував, що для України цей поворот почався в 2014 через вкидання України в простір «великої Історії».

Згадавши поняття історіографічного повороту в полі сенсів українського мистецтва, варто зробити крок у бік розуміння цього поняття за межами України. Серед авторів, на яких посилається Кадан, можемо згадати Дітера Роельштрате (Dieter Roelstraete), який інтерпретує історіографічний поворот радше у критичному контексті. Автор пов’язує раптове зосередження художників на минулому зі страхом перед майбутнім, спричиненим катастрофою 11 вересня. Майбутнє виявилося настільки страшним, що художники віддали перевагу вдивлянню в минуле, бо це заспокоює. Історіографічний поворот — прояв боягузтва, який дратує куратора. Треба набратися відваги і дивитися в майбутнє.

Спроба подивитися на це в ширшій перспективі вводить у поле нашого зору роботи Алейди Ассман про тотальний поворот європейської культури до минулого на межі 1980–1990-х років через втрату привабливості майбутнього. Своєрідним епіграфом дослідження Ассман стають слова «в 60-ті майбутнього було хоч греблю гати», які відтінюють зосередження на минулому в наступні десятиліття. Погляд Дітера Роельштрате вихоплює одну з ліній широкого культурного повороту до минулого, піддаючи його критиці через ностальгійне замилування, що закриває можливість будувати проєкт майбутнього.

Відповідальність за майбутнє в ситуації повної непевності — очевидний виклик, який стає перед кожною людиною, для якої важливе відчуття приналежності до спільноти. Дивним чином саме погляд у минуле оприявнює ціннісне поле для людей, які сьогодні ситуативно нібито є союзниками, але будують зовсім різні варіянти майбутнього. Фонтани ненависті як реакції на художні висловлювання демонструють серйозні ціннісні зіткнення в українському суспільстві. Наявність різних оптик бачення всередині суспільства — це загалом одна з ознак здорового суспільства, підґрунтя того, що Поль Рікер називав демократичним диссенсусом. Та свій потенціял диссенсус розкриває в ситуації провокування суспільних дискусій. Українське суспільство не має традиції суспільних дискусій, воно переважно перебуває в ситуації боротьби антагоністичного, а не агоністичного зіткнення. Ситуація агресивного протистояння підсилюється війною, яка підштовхує людей до думки: зараз не до мистецтва.

Як бути відповідальними за майбутнє? Один із варіянтів — провокувати суспільний діялог, створити майданчик, де художнє висловлювання спеціяльно вводиться в поле дискусії. Для цього команда Минуле/Майбутнє/Мистецтво у 2019 році і створила свою платформу.

Ми хочемо виводити минуле з числа факторів розпалення соціяльного конфлікту, провокувати суспільні дискусії про цінності в картині майбутнього, обговорювати мистецькі практики, спрямовані на опрацювання минулого.

За який варіянт розвитку подій в Україні ми готові взяти на себе відповідальність? Для нас очевидна необхідність обстоювати суспільство, базоване на визнанні прав людини. Ціннісні ієрархії, побудовані на надлюдських цінностях, відкрили можливість для катастроф ХХ століття — нацистських злочинів та радянських політичних репресій. Ми хочемо побачити майбутнє великої соціяльної спільноти, що базується на вищій цінності життя та гідності людини.

Саме в оптиці прав людини ми ставимо собі питання про роботу з пам’яттю, про відповідальність за події минулого. Колективна ідентичність неминуче підштовхує нас до емоційного переживання гордості або сорому за те, що робили представники нашої групи в минулому. При цьому відповідальність людина несе тільки за те, що зробила сама, а не за її належність до групи. У великій спільноті ми можемо взяти на себе відповідальність за опрацювання минулого, назвати злочини злочинами, віднайти точки опори в минулому і точки абсолютного неприйняття.

На публічних дискусіях ми торкалися зокрема дражливої теми радянського минулого. Одним з найбільш показових в контексті практик декомунізації став експеримент Євгенії Моляр та Нікіти Кадана у Кмитівському музеї образотворчого мистецтва імені Йосипа Буханчука. Унікальність музею полягає в тому, що він містить виключно твори художників радянського часу. Музей створено у селі Кмитів під Житомиром на початку 1980 років. Київські куратори побачили можливість створити тут лабораторію опрацювання радянського минулого — справжню лабораторію декомунізації. Та місцева влада побачила в діях кураторів порушення законів про декомунізацію, виступила із звинуваченнями на адресу залежної від влади адміністрації музею, внаслідок чого колаборацію Кмитівського музею з київськими кураторами було припинено.

Відтіняла тему музейної декомунізації директорка львівського музею «Територія терору» Ольга Гончар, яка активно підтримувала експеримент Моляр та Кадана у Кмитові. Парадоксально муніципальний музей, присвячений злочинам тоталітарних режимів в Україні, став останнім прихистком культурних цінностей радянської доби. Ольга Гончар впевнена, що саме предметний аналіз тоталітарних режимів надає можливість звільнитися від тоталітарної спокуси, що місія музею в цьому контексті — максимально зберегти цей багатошаровий ландшафт сенсів, у яких жили люди у Львові кількадесят років, створити точку вивчення того, що може бути кваліфіковане як радянське мистецтво. Не варто нагадувати, що діяльність музею «Територія терору» стикається із закидами як у ностальгії за «совком», так і в утвердженні нацистської ідеології (останнє, правда, звучить з російських пропагандистських каналів).

Присвячена кмитівському експерименту дискусія в Одесі продемонструвала організаторам не тільки серйозне зацікавлення суспільства в обговоренні подібних тем, але й помітну поляризацію поглядів, а також неготовність людей вступати в дискусію поза власною «інформаційною бульбашкою». Спілкування з учасниками дискусії поза подією показало, що часом людина не вступає в розмову, тому що спікер належить до іншої «тусовки».

У контексті цієї лінії роботи Минуле/Майбутнє/Мистецтво дозволю собі послатися також на бурхливі дискусії довкола проєкту України на Венеційській бієнале сучасного мистецтва 2019 року. Кураторський проєкт «Відкритої групи» Тінь «Мрії», що падає на сади Джардіні використав метафору української мрії, що може лише відкинути тінь на центри світового культурного істеблішменту. Літак «Мрія», спроєктований ще в радянський час, але став предметом гордості незалежної України як найбільший вантажний літак у світі, став центральною фігурою в бурхливих обговореннях проєкту. Використання символіки «Мрії» стає постійний тригером запитування, чим є українське мистецтво, коли починається сучасне українське мистецтво тощо. Метафорична гра сенсів, запущена «Відкритою групою», позначає величезний простір іронічного висловлювання, який залишається практично поза увагою тих, хто сперечається — про можливість використання радянського літака, про фізичну вірогідність відкидання тіні, про фінансові звіти за те, що літак не полетів. До речі, відносний спокій дискусій про проєкт в Одесі радше насторожує кураторок Минуле/Майбутнє/Мистецтво. Регіональне розчинення радянського та українського не творить тут таких гострих кутів сприйняття, які ми бачили, наприклад, у Києві.

Весь цей досвід позначає для нас поле власної відповідальності, в якому ми намагаємося максимально розширювати імпульс українського мистецтва в ті простори, куди цей імпульс не доходив. Саме відсутність практики суспільного діялогу гальмує розвиток суспільства в тому напрямку, який унеможливить повернення до тоталітарного простору. Продемонструвавши неочікувано високий рівень соціяльної солідарності у волонтерській активності (допомога армії на початку військових дій, допомога переселенцям тощо), українське суспільство з великою пересторогою входить в простір суспільної дискусії.

Вважаємо саме поле критичного мислення необхідним для здорового розвитку суспільства, бачимо потенціял мистецьких практик у розвитку критичного мислення — це поле нашої відповідальності.

Оксана Довгополова — кураторка проєкту Минуле / Майбутнє / Мистецтво, докторка філософських наук, професорка кафедри філософії Одеського національного університету імені І.І. Мечникова, членка Memory Studies Association.