Жести солідарности

Проте поки тривала робота над номером, багато що змінилося. В Польщі почалися масові антиурядові протести, учасниць (і учасників) яких зустріла несподівано жорстока реакція з боку силових структур і влади. Українське художнє середовище, яке має власну важку історію антиурядових протистоянь, емпатизувало полькам (і полякам), що вийшли на вулицю виборювати власні права, з-поза зачиненого кордону.

Проте жодне середовище не є герметичне. Ковід обмежив можливості фізичного пересування, та це аж ніяк не відбилося на здатності солідаризуватися і співпереживати. Досить неочікувано майданчиком для висловлювання став фінал цьогорічної Премії Малевича, що вручається раз на два роки видатним українським сучасним митцям.

Премія імені Казимира Малевича було засновано у 2008 році з ініціятиви Єжи Онуха, директора Польського Інституту у Києві, та Войцеха Круковського, тогочасного  директора Центру Сучасного Мистецтва Замок Уяздовський, з нагоди 130-річчя від дня народження Казимира Малевича. Лавреат премії отримує грошову премію досить відчутного розміру і резиденцію в Замку Уяздовському у Варшаві. Лавреатами премії в різні роки стали Алевтина Кахідзе (2008), Стас Волязловський (2010), Жанна Кадирова (2012), Лада Наконечна (2014), Микита Кадан (2016) та Іван Світличний (2018).

Отож, що два роки фінал премії і нагородження лауреата стають маніфестацією польської підтримки українського сучасного мистецтва.

Лавреатом 2020 року став Саша Курмаз. А потім почалася історія про взаємну відповідальність і співпрацю замість конкурування.

Кожного з фіналістів організатори попросили записати коротке відео для церемонії нагородження переможця, яка цього року через епідеміологічні обмеження відбулася онлайн. У відео мали бути відповіді на загальні питання, адаптовані для кожного фіналіста, штибу «чим для вас є премія Малевича», «як ви почуваєтеся у фіналі» і т.д. На церемонії було використане лише досить нейтральне відео Саші Курмаза, а інші два — ні.

Після церемонії Микола Рідний виклав своє відео, що так і не вийшло в ефір, у фейсбуці. Розуміючи поточну суспільну і політичну ситуацію в Польщі, можна здогадуватися, чому організатори його не використали: воно занадто незручне, занадто суб’єктне. Рідний наголошує: йому прикро бачити, що серед фіналістів немає жінок, що журі варто звернути увагу на українське феміністичне мистецтво — і висловлює підтримку жіночим протестам у Польщі. Але краще дивіться самі:

Того ж дня (теж через фейсбук) Саша Курмаз оголосив, що вважає: премії і конкурси є гарною можливістю підтримати художника, але також ставлять його в ситуацію конкуренції і суперництва, коли легко забути про співпрацю і співдружність; мистецтво — це не спорт, тим-то він прийняв рішення розділити грошову премію між трьома фіналістами.

Звісно, ми не могли прийняти ці гроші просто для себе, тож подумали, що варто призначити їх на допомогу учасницям «страйку жінок». Ми запропонували допомогу Зофії неродзінській, яка під час антиурядових і антиклерикальних протестів у Познані кинула в двері місцевого костелу кілька сирих яєць. За цей символічний жест проти неї було розпочато судовий процес за статтею «зневажання релігійних почуттів» — польське законодавство передбачає за це до двох років позбавлення волі. Зофія, проте, запевнила нас, що фінансова допомога їй наразі непотрібна, і ми вирішили підтримати інших постраждалих від дій польського уряду та ініціятиви, які надають польським жінкам доступ до легальних абортів. Так принаймні крихітна частина урядових грошей, призначених на дещо неоколоніяльну промоцію польської культури і демократичних здобутків на сході, повернулася на підтримку польського суспільства.

***

Після нагородження ми поговорили з фіналістами цьогорічної премії. Що зробило такі прояви підтримки і солідарності можливими? Чи є вони ознакою якогось якісного переходу у стосунках всередині художньої спільноти — до більшої взаємної чутливості, більш усвідомленого співіснування, — чи збігом кількох випадкових жестів?

Натомість Саша Курмаз сказав нам, що ідея поділити кошти між фіналістами виникла у нього ще тоді, коли він вперше потрапив в фінал премії Малевича — десять років тому. Ситуація з премією і розмови навколо неї наштовхнули його на роздуми про те, як можна вибудовувати горизонтальні відносини всередині художньої спільноти, та головне питання в тому, чи готові самі учасники цієї спільноти до таких відносин, тому що хоча багато хто декларує таку готовність у своїй практиці, це не завжди підкріплюється реальними діями. Добре було б, якби такі практики знайшли своє продовження.

***

І тут теж важливо згадати, що подібні ідеї цього року теж висловлював Пьотр Армяновський під час його перебування в Познані на стипендії Gaude Polonia і в розпал пандемії Covid-19. Ми тоді багато говорили про можливість створення чогось на кшталт фонду підтримки художників в Україні з тих грошей, які отримували тогочасні стипендіяти Gaude Polonia. Ідея Пьотра базувалася на тому, що він та інші стипендіяти мали додатковий ресурс і скромну фінансову стабільність від міністерства культури Польщі в той непростий час, коли багато з українських митців і мисткинь стали ще вразливіші з економічної точки зору через пандемію.

Він пропонував зібрати невеликий фонд із внесків тогорічних стипендіятів (та всіх охочих долучитися) і через опен кол поділитися цією частиною своїх ресурсів з колегами і колежанками, які займаються мистецтвом в Україні і перебувають у гіршому становищі. Це мало б бути власне підтримкою від спільноти, а не від окремих людей, і апелювало до практик alumni, випускників університетів, які мають змогу підтримати молодших колег так, аби ті не почувалися зобов’язаними. І це видається нам страшенно цікавим прикладом того, як художники приходять до усвідомлення власної приналежності до спільноти та відчувають відповідальність за стан і функціонування цієї спільноти.

А трохи згодом, коли ще тривали обговорення деталей створення подібного фонду, з’явився цілком незалежний опен кол від художньої групи Open Place, в якому теж ішлося про підтримку української художньої спільноти. Фінансову частину в цьому випадку забезпечував відомий міжнародний фонд CEC Artslink і це, звісно, перекривало можливості окремих стипендіятів Gaude Polonia, тому ця ідея поки що не дійшла до реалізації, та вже сам факт її появи свідчить, що зміни свідомості, які відбуваються в українській художній спільноті, з’являються незалежно в різних її колах і радше виявляють системність, ніж є окремими винятками.

Андрій Достлєв — художник, куратор, дослідник фотографії.

Лія Достлєва — художниця, культурна антропологиня, есеїстка.