Місця для художніх провокацій після Майдану та війни вже не лишилось

Я думаю, вони про дорослість.

Не обов’язково. Є різні художні практики. Наприклад, є провокатори. Провокаціями в безпечному просторі вони намагаються проговорити складні речі, які люди ніколи не обговорювали. Чи має художник відповідати за те, що потім сталось з цими людьми? Я не давала б однозначно ствердну відповідь.

Що таке провокація, яка працює? Це коли «трохи зла» починає діяти на людину під час мистецької взаємодії як вакцина на вірус. Після вакцини імунна система організму починає виробляти речовини проти неї, щоб при зустрічі з вірусом людина була до нього готова. Вакцина ніби «навчає» імунну систему, готує до боротьби зі «справжньою» інфекцією. Ось так діють і художники, провокуючи на обговорення складних тем. Провокація може стати вакциною.

Іноді художники першими піднімають теми, які стають важливими для суспільства. Згадується провокація студента Національної академії мистецтва та архітектури Спартака Хачанова «Парад членів» (художник створив маленькі скульптури у вигляді членів та розклав їх у формі колон параду, апелюючи до військових парадів — прим.авт.). Як ми можемо реагувати на цю роботу? Що вона говорить про нас? Що для нас мир? Що для нас війна? Виявилося, що ми не готові спокійно говорити на ці теми. Навіть на території, де немає лінії розмежування, де ніхто не стріляє.

Давайте повернемося до самого поняття провокації. Якщо розглянути український контекст до Майдану, то бути провокаційним художником вважалося круто. Починається Майдан, потім війна — і, на мою думку, місця для провокації вже не лишилося. Суспільство травмоване, оголене, всім і так зрозуміло, що саме з ним відбувається. Художнику вже не треба створювати ситуації, щоб у суспільстві заговорили про щось важливе, про життя і смерть. Це все вже тут. Тому, можливо, поняття стратегії провокації відійшли на другий план.

З іншого боку, з’явилась не цензура, а самоцензура. Внутрішній страх, наприклад, побоювання реакції людини, яка повернулася з війни.

Це успадкована поведінка — подумати багато разів, перш ніж створити чи сказати. А можливо, ми просто делікатні. Чесно кажучи, я не проводила грані між делікатністю, чутливістю, самоцензурою.

Коли займаєшся мистецтвом, іноді просто страшно та бентежно, що люди будуть дивитись на твою роботу, інтерпретувати її. Ще коли мама була жива, я часто думала, що вона скаже про мої роботи.

Всі питають про це (посміхається). Та у кожного різна інтонація. Хтось із журналістів питав «А чи мама знала?», ніби я експлуататорка її переживань і досвідів. Думаю, що для таких людей, як була моя мама, в окупації дуже важило, що її дитина зробила з неї героя. Вона приїжджала в Київ і всі підходили до неї знайомитись. Вона цього не розуміла спочатку, а невдовзі цього стало більше, ніж вона могла витримати. Мама мені дала знак: мовляв, розказуй про проєкт, та не показуй мене людям. Не хотіла бути суб’єктною в цих ситуаціях, була не проти побути об’єктом.

Я вважаю, що треба бути готовим до ролі митця, коли все, що з тобою відбувається — важливе і привертає увагу. В мене немає сумнівів: усе, що відбувається у моєму житті, треба фіксувати й архівувати.

Зараз важливо фільмувати і записувати, що роблять художники цілий день, попри те, що здається, ніби інформації так багато. Наприклад, я встала, випила кави, приїхала на стратегічну сесію, тепер на інтерв’ю. Сесію я покладу в папку «публічна активність» (public activity). А ось це інтерв’ю — в папку public relations.

Мої папки не мають ієрархій, вони всі важливі, але розділені за різними активностями. Наприклад, green — це неемоційні матеріяли: квитки, договори, купівля матеріялів. Red — процес, pink — готова робота, жовта — зустріч з авдиторією, сіра — non-interpreted, все разом — архів. Ми придумали ці кольори та систематизацію з молодими дослідниками, які приїздили до мене на резиденцію зі створення архіву в Музичі. Є ще інша Алевтина, де я посланець ПРООН, є кураторські проєкти, дизайнерські роботи, активізм. Є особисте — папка, що стосується моєї сім’ї.

Я стану на захист художників. Якщо власного архіву, хоча б онлайн, не робить професійний художник, котрий живе з мистецтва і займається лише ним — то це дивно. Якщо ж молодий художник не має змоги займатись мистецтвом професійно, то які претензії можуть бути щодо архівування? Ми не знаємо, наскільки важко молодим знаходити час на мистецтво.

У мене є папки з матеріялами з окупації, які привозила мама, підписані «пропаганда в “ДНР”», також увесь проєкт розмов із нею. Питання архіву і створення такого музею — це знову питання про відповідальність. Чи можу якось впливати на цей процес? Треба зіставити те, як можу впливати, скільки сил цьому віддам та яких змін очікую. Бо розчарування з’являється там, де ти не зміг відчути правильно свою роль та вплив.

Мені здається, своєю творчістю за п’ять років я точно змінила ставлення до саду: сад з’явився у мистецькому дискурсі. Наприклад, минулого року цій темі було присвячено Бієнале молодого мистецтва в Харкові. Цікаво, що харківський художник Павло Маков теж давно працює з темою саду — ми працювали паралельно, не спілкуючись. У радянський час поняття саду у людини забрали. Зробили або поля, або городи, або клумби, які навіть не гарні. Люди взагалі не знаються на рослинах, думають, що город — це тільки для села. В мене є низка постерів — Gardening is sexy (в садівництві є енергія).

Все дуже просто — я переїхала з чоловіком за місто. Всі навкруги щось садили, я теж вирішила спробувати.

*** (перерва на куштування зелені з саду Алевтини, вигляду та смаків яких я не знаю, хоч і провела все дитинство в селі)

Коли редактори випуску запитали, про що мені хотілося б поговорити, я сказала, що про податки. Вони здивувались.

Я часто роблю візуалізації звітів для міжнародних організацій. Часом це навіює дивні відчуття щодо дійсності. Наприклад, візуалізація про домашнє насильство. Мені потрібно було зробити візуалізацію про те, що із 27 жінок тільки 17 дзвонять на гарячу лінію повідомити про домашнє насилля і тільки чотирьом реєструють заяву в поліцію з першого разу. Чи можу я як художниця сказати більше, що переважило б жах цих цифр?

Та повернемося до податків. Я почала малювати звіт про креативні індустрії для Британської Ради. За даними, на культурні та креативні індустрії припадає 4% ВВП, а насправді це 8%. Бо в Україні досі багато суб’єктів цього ринку працюють «в темну», тобто без відкриття ФОП, документів, договорів тощо. Та з приходом різних фондів, наприклад, Українського Культурного Фонду — це змінюється. Художники вже не можуть не бути суб’єктами для податкової, бо вони втрачають багато прав.

Що важливого змінюється зі сплатою податку? З’являється конструктивна злість. Та я можу зрозуміти, чому багато людей воліють не платити податки. Тому, що вони не довіряють владі, яка скерує «їхні гроші» не за призначенням. Але ось тут і з’являється особиста відповідальність: чи готовий ти витратити ресурс, енергію, аби потім перевіряти, чи податки пішли за призначенням, зробити запит, розібратися, що відбувається.

Я вже п’ять років малюю суди Майдану. Останній намалювала кілька тижнів тому. Я шокована поведінкою наших громадян: як можна було принести стільки квітів, коли загинула Небесна Сотня, і не приходити потім на суди? Я не принесла туди квітів, через розгубленість у той час, але 5 років ходила на суди. Нещодавно кураторка з Франції запросила мене взяти участь у виставці про мрії. Вона запитала, про що я мрію. Я сказала: «Про те, щоб хоч якісь зі судів Майдану мали завершення».

Іноді мені здається, що людям важливіші низькі комунальні тарифи, ніж екологія та осмислений вибір. З іншого боку, я розумію: щоб думати про екологію, мають бути задоволені базові потреби.

Я зараз працюю з проєктом, який розповідатиме про нові навички для майбутніх спеціялістів-енергетиків. Моє завдання — візуалізувати і пояснити зв’язок між станом енергетики в країні, тарифами та екологією. Простою мовою: бажання низьких тарифів може виявитися геть віддаленим від реальности.

Я щораз більше розумію, наскільки ми не виконали домашнє завдання, наскільки ми не готові до повернення цих територій. Якщо у фантастичний спосіб війна закінчиться скоро, що нам робити після? Я уявила, що їду додому в Жданівку. Та це здається вже неможливим. Що це все було? Як розпочинати діялог? Деякі міжнародні організації вже дають гроші на проєкти з непідконтрольними територіями. Ви чули про такі державні програми? Я — ні. Тобто ми не готові.

Ця робота про податки була створена для фестивалю «Брюдершафт», присвяченого возз’єднанню Німеччини після падіння Берлінської стіни. Мене попросили подумати, що схоже, а що ні, на нашу історію з Донбасом. Я почала читати дослідження і знайшла, що після возз’єднання у (вже колишній) Західній Німеччині з’явився податок на розбудову Східної. Тобто така собі доплата за солідарність — 5,5%, протягом 30 років. Я не кажу, що так має бути і в Україні. Але запитую, чи ми взагалі внутрішньо готові платити за це?

Переселенці мали б кричати про себе та свої успіхи. Вони отримали всього 400 гривень підтримки від держави у ситуації втрати всього, щоб будувати нове життя. Які історії цих мільйонів людей? Чому про них так мало говорять?

Повертаючись до історії з моєю мамою. Вона була дуже розумною людиною, розуміла, що прийде до нас без нічого. Але ж у неї є гідність, вона все життя працювала. Вона не могла б прийти і сказати: «Алевтино, тобі доведеться взяти на себе все, що мала б зробити для мене держава. Ти мала б мені знайти житло, і подруг знайти, провести соціяльну адаптацію. Це складно для тебе, тому я лишаюся там, де я є». Але це зчитувалось.

У нас хороші художники: стільки було виставок та робіт, присвячених війні. Ви запитуєте: як почати про це все говорити? Де знаходити відповіді? Піти говорити з художниками.

Цей проєкт постав через злість. Злість на всі ці стенди патріотичного виховання в Україні. Я і не знала б, що вони існують, та викладала дітям у школі 2015 року. Зазвичай цей стенд мав такий вигляд: герб, гімн, прапор, фото з волонтерами, які плетуть сітки, і фото тих, хто пішов зі школи (випускники) чи просто зі села служити в АТО. Перед цим з’явилася рекомендація на сайті міністерства освіти, що треба розповідати дітям про патріотизм і «протидію аморальності». Я рік думала про те, як це зробити, щоб мені не було соромно.

Так з’явилася форма: питання про громадянство і розмальовка, де діти можуть щось малювати і дописувати. Найцікавіше питання для мене: «Чи збігаються межі держави та кордони країни?». Адже кордони та межі — це одне, вони можуть збігатися і не збігатися. Для когось Донецьк — не частина України. Ще одне питання, яке я любила ставити: «Чи громадяни також ті, хто не любить своєї країни?». Діти часто казали: «Ні, якщо не любиш, то ти не громадянин». Наступне питання: «А що, через це паспорт забирають?». Потім вони самі запитують: «Де засвідчується громадянство?». Як дитина може знати це? Коли їй видають паспорт? Нікому навіть не спало на думку запитати їх про це і розповісти. Вчителі зазвичай стоять поряд і навіть не знають, що сказати. «Чим наша країна відрізняється від інших?». Діти на Донбасі казали «языком», тобто українською мовою, але самі говорили російською. Це смішно і правильно.

Освітяни не мають забирати у школярів дитинство і розповідати про жахи війни, та це не значить не говорити про війну. Я запитувала дітей про мрії. Досить багато з них відповідало: щоб закінчилась війна. Я запитувала: це мрія чи план? Вони всі казали, що це мрія. Цікаво, що багато їхніх батьків голосували за тих, хто казав, що у них є план, як закінчити війну.